Перерваний політ.

Природа мати, коли б таких людей

Ти іноді не посилала світу....

     Бувають люди які проживають своє довге життя тихо і непомітно. Тліючи вони не зігрівають теплом своєї душі нікого. І тому коли вони перестають дихати то наступає всього лише запізніла констатація факту смерті. Адже духовно така людина помирає значно раніше. Вони не залишають по собі нічого на згадку і тому їх відхід із життя залишається таким же непомітним, як і саме  життя. Та на щастя є ще й інша категорія людей. Життя яких подібне спалаху далекої зірки. На превеликий жаль дуже часто воно буває не довгим про те ще протягом багатьох десятилітть тепло їх душі зігріває нас, живих, а світло випромінене ними вказує нам дорогу.

Саме про таку справжню Людину , Людину з великої літери , Тренера та Вчителя від бога і наставника за покликанням , зірку , яка залишила після себе благодатне тепло в душах і серцях тисяч звенигородчан , моя розповідь. ЇЇ ім’я Іван Ничипорович Бардик.

Народився Іван Ничипорович 12 серпня 1932 року в селищі Великий Корогот яке розташоване поблизу маловідомого тоді містечка Чорнобиль.  В липні 1958 року він закінчив Мінський інститут фізичної культури і був направлений працювати в Звенигородку. Вже в серпні з дружиною Вірою Петрівною , п’ятирічним сином Віктором та зовсім ще крихіткою донькою Ларисою він переїздить до нашого міста.  В Звенигородці , на той час саме планувалося відкрити спортивну школу і молодому тренеру відразу запропонували очолити її.  1 вересня 1958 року дитяча спортивна школа в якій займалося 125 учнів розпочала роботу і 26-річний І.Н.Бардик стає її першим директором. Школа на той час не мала свої власних приміщень і функціювала на базі спортивного залу школи ім.С.М.Кірова (тепер школи №3) та спортивних майданчиків шкіл міста. Кабінет директора спортивної школи знаходився у районному відділі освіти який тоді знаходився у будинку на перехресті вулиць Жовтня (Шевченка) та Піонерської приблизно на тому місці де тепер розташована аптеку № 50. Одними з перших секцій нової спортивної школи були легка атлетика та баскетбол який вів сам Іван Ничипорович. Колектив школи був невеликий,  проте дякуючи зуссилям молодого директора, дружнім та згуртованим.

  Плідним на події для школи стає 1960 рік. В ній відкриваються секції спортивної гімнастики, стрільби з пневматичної гвинтівки та настільного тенісу, школа здійснює свій перший випуск. В 1961-63 р.р. в якості тренувального залу школі віддають приміщення бувшого костьолу яке на той час використовувалося як склади. Проте, будучи людиною далекоглядною, Бардик І.Н. розуміє, що для результативної та ефективної роботи школі необхідна своя власна матеріальна база. Саме тому він починає активно та наполегливо ініціювати в органах влади питання будівництва. І його зуссилля не були марними. В 1962 році по вул.Леніна (Кримського) розпочинається будівництво спортивної школи на якому в якості будівельників приймає активну участь весь тренерський склад спортивної школи на чолі з І.Н.Бардиком. Взагалі він ніколи не боявся труднощів, умів взяти відповідальність на себе ,  мав  унікальний дар лідера,  який давав йому змогу вести за собою інших. Люди, які працювали з ним відмічали , що він був дуже вимогливим  до підлеглих але  від себе вимагав вдвічі більше а ще, він був невтомним трударем, чуйною ,  доброю та щирою людиною, яка відповідально і принципово ставилась до виконання своїх обов’язків.

     В грудні 1963 року приміщення спортивної школи здається в експлуатацію. Відразу ж в новому залі розпочинаються заняття з волейболу.  Тепер це всього лише приміщення малого спортивного залу але тоді на початку 60-х років це був величезний успіх. Люди старшого покоління пам’ятають інтенсивний графік тренувань в новому спортивному залі, які починалися о 8 годині ранку а закінчувалися близько півночі. З 1964 року в школі відкриваються секції футболу , велоспорту. Саме тоді Іван Ничипорович Бардик започатковує традицію заливати каток в районі теперішнього футбольного поля на стадіоні ім.Т.Г.Шевченка. Вихованці школи мали змогу безкоштовно користуватися ковзанами та лижами котрі завдяки великим зусиллям та пробивному характеру І.Н.Бардика з’являються  у школі. Він був дивовижно скромною людиною , але з твердою життєвою позицією, яка базувалася на вірі та  відданості обраному шляху.

   Так, Іван Ничипорович дійсно був справжнім тренером та господарником, людиною, яка була повністю закохана в свою справу. Він часто любив повторювати , що «спорт це не захоплення , це стан душі». Саме дякуючи його авторитету та наполегливості всі вихованці школи мали окремо комплект спортивної форми для тренуваннь,  окремо для змагань. Трохи згодом з’явився ще один комплект для участі на парадах та демонстраціях. Люди старшого покоління  навіть тепер з особливою теплотою в душі згадують колону виховаців дитячої юнацької спортивної школи окрасу тодішніх парадів та демонстарцій. Так , Бардик І.Н. був справжнім патріотом своєї справи, людиною щиро закоханою в спорт. Любов до спорту та правильного способу життя він зумів передати і своїм дітям. В 1971 році спортивну школу з 1 розрядом по баскетболу закінчує син Віктор. В 1975 році з 1 розрядом по баскетболу з школи випускається донька Лариса. Хотілося б згадати добрим словом і про дружину Івана Ничипоровича. Багато звенигородчан і сьогодні з особливою ніжністю, щирістю та теплотою в душі згадують про Віру Петрівну Харенко, яка працювала вчителем української мови та літератури міської школи №1.

   На початку 70-х в ДЮСШ починає активно заявляти про себе команда по велоспорту. Наші спортсмени приймали активну участь і ставали перможцями багатоденних велогонок. Достатньо сказати , що збірна по велоспорту нараховувала 6 спортсменів першорозрядників. Добре розуміючи  потреби та проблеми, які виникають під час тренувань велогонщиків, Бардик І.Н. добивається виділення для команди по велоспорту мотоцикла з коляскою.  Щедра добра душа відкрита для всих оточуючих Іван Ничипорович прагнув віддати своїм вихованцям частинку свого серця. Він ніколи не був байдужим до проблем інших. Кожен, хто працював чи спілкувався з ним , знаходив у ньому друга і порадника, людину, яка піклувалася в першу чергу за суспільні інтереси та добробут інших. Так, завдяки його ініціативі та особистим зв’язкам  в 1972 та в 1973 р.р. більше ста учнів щорічно та тренерський склад школи виїзджають на його батьківщину, де на базі відпочинку в м.Чорнобиль, на мальовничому березі річки Припять, тренуються та відпочивають. В 1975 році він виходить з пропозицією до райкому профспілки працівників освіти , до керівництва району про виділення путівок та організацію в Хлипнівському піонертаборі 3-ї зміни для вихованців спортивної школи. Це було не дуже просто та Іван Ничипорович зумів переконати керівництво району в необхідності такого кроку , і вже в серпні 1975 року 170 учнів спортивної школи разом зі своїм директором тренувалися та відпочивали в затишному куточку Хлипнівського лісу. Тому, саме дякуючи Бардику І.Н., протягом багатьох років в хлипнівському піонертаборі існувала 3 спортивна зміна, яка дала змогу тисячам дітей добре оздоровитися та відпочити. Взагалі йому був притаманний, дивовижний сплав безкомпромісної принциповості, глибокої людяності, доброти й толерантності який зачаровував всіх. Але не лише «спортивну зміну» залишив в пам’ять про себе Іван Ничипорович. Вічним пам’ятником йому залишиться приміщення дитячої юнацької спортивної школи.

   Адже це була його велика мрія – побудувати в Звенигородці сучасний баскетбольний зал рівного якому не буде в області який міг би прийняти змагання не лише республіканського, а й всесоюзного масштабу.  Але не такою людиною був Бардик І.Н. щоб лише мріяти, він звик мрію робити реальністю. І ось в 1971 році  закипіло будівництво. І знову, як і десяток років назад, колектив школи на чолі зі своїм директором перетворився в будівельну бригаду. Заливали фундамент , мішали бетон - одним словом будували разом з будівельниками, а не були сторонніми спостерігачами. Іван Ничипорович, як завжди, вміло організовував і згуртовував  всіх своїм моральним авторитетом, особистим прикладом і своєю подвижницькою працею навколо будівництва. А головне це те що спочатку дозволу на будівництво ДЮСШ взагалі не було. Воно розпочиналося І.Н.Бардиком на власний ризик і по документації проходило як ремонт та добудова приміщення  переодягалень. Спочатку така ініціатива директора школи була сприйнята та підтримана лише новим головою райвиконкому Коваленком П.О.. Це вже потім коли на пустому місті виросли стіни майбутньої школи ідея Івана Ничипоровича знайшла розуміння як на обласному так і республіканському рівні. Кажуть що одного разу навіть перший секретар райкому Юрченко Д.Ю. проїзджаючи повз стадіон був дуже здивований побачивши невідому новобудову. Адже він точно знав що коштів на таке будівництво не виділялося.

        В жовтні 1975 році нова спортивна школа широко відкрила двері для дітей , юнацтва та молоді. А вже з 3 по 6 листопада в новому спортивному залі пройшов перший баскетбольний турнір за участю команд інших міст в якому господарі, баскетбольні команди юнаків та дівчат Звенигородської ДЮСШ, впевнено вибороли перемогу. Дійсно, на той час подібним баскетбольним залом не міг похвалитися жоден інший районний центр області. Але невгамовному Івану Ничипоровичу цього було замало. Він думав набагато масштабніше. Він розумів , що майстерність його  вихованців та авторитет школи напряму залежать від рівня змагань. Тому установка у І.Н.Бардика була одна: організувати та провести на базі  школи змагання на які б можна було запросити команди з усього СРСР, аби школа стала відомою на теренах всього Радянського Союзу.  Виявилося, що технічною перепоною для організації таких змагань було те, що новозбудований зал не був оснащений електричним табло з секундним лічильником, як вимагалося тоді для змагань такого рівня. З позиції сьогоднішнього дня така здається дрібниця, але тоді, 35 років назад, це була велика проблема. Велика, але не для нього. Він взагалі не звик відступати. Він звик працювати багато і добросовісно , звик ставити перед собою мету і досягати її. І ось електронне табло ефектно прикрасило новозбудований баскетбольний зал. А вже в 1978 році в Звенигородці відбулися зональні змагання на першість України з баскетболу серед дорослих. Починаючи з 1978 року по 1990 рік на базі Звенигородської дитячої юнацької спортивної школи регулярно проводилися баскетбольні турніри кубків Вахтанга Чіковані та «Другий Сталінград» де постійними учасниками були команди Москви , Ленінграда , Тбілісі , Києва, Одеси , Мінська, Харькова , Гомеля , Донецька , Кишенева, Тирасполя, Луцька, Воронежа, Очакова, Кіровограда, Черкас, Сімферополя, Львова та багатьох інших міст та республік Радянського Союзу. А головне це те , що незважаючи на титули та звання іменитих суперників , головний приз змагань , кубок , залишався в маленькому містечку з співучою назвою Звенигородка. І як визнання класу та майстерності нашої збірної її також почали запрошувати прийняти участь в аналогічних турнірах та змаганнях в Москві , Києві, Дніпропетровську , Кишеневі  та інших містах СРСР.  Зрозуміло що ці перемоги були славним здобутком всього тренерсько-викладацького колективу школи. А тому сьогодні хотілося б згадати добрим словом всіх тих кто кував перемоги спортсменів звенигородщини вірних друзів та колег Івана Ничипоровича. Це насамперед Михайлов Микола Олексійович , Самардак Станіслав Іванович , Самардак Раїса Іванівна , Козюра Василь Володимирович , Людвиг Єдуардович , Овчинникова Галина Кирилівна,  Дядюра Володимир Тимофійович, Дядюра Людмила Михайлівна, Донцов Михайло Онуфрійович, Жуковський Валерій Феліксович, Лисенко Микола Павлович, Верба Володимир Миколайович, Завальнюк Микола Васильович , Бліндер Григорій Шльомович , Куліков Володимир Миколайович.

   Відкриття нової спортивної школи з сучасним спортивним залом дало відчутний поштовх в розвитку не лише баскетболу але й інших видів спорту. Так зокрема більш результативно почали проводитися тренування легкоатлетичної збірної. Адже тепер можливості нового залу дозволяли ефективно проводити  заняття в умовах осінної негоди та взимку. Досить сказати , що на базі Звенигородської спортивної школи почали проводитися обласні змагання зимової першості з легкої атлетики. Тому що навіть обласний центр не мав на той час такого залу.

  А Іван Ничипорович уже мав нові мрії ,  йому бачилися вже інші горизонти. Він планував на місці баскетбольної площадки яка виходила на вулицю Свердлова побудувати сучасний легкоатлетичний манеж він мріяв про басейн з трампліном для стрибків у воду. Він хотів аби в маленькій Звенигородці діти мали умови  тренуватися , фізично розвиватися та займатися спортом  не гірші ніж у великих містах. Проте віддаючи всього себе справі, дбаючи про все і всих він ані крихти уваги не приділяв собі та своєму здоров’ю.

На початку 1980 року Іван Ничипорович тяжко захворів. Весною йому було зроблено складну операцію та хвороба не відступала, вона забирала останні сили. Але незважаючи на неймовірну біль він до останнього намагався бути разом зі своїм рідним колективом. Та на жаль смерть немилосердна і 31 січня 1981 року на 48-му році життя вона перервала його політ. Політ, який був прикладом того, як потрібно жити і любити людей та обрану тобою справу , як потрібно горіти і зігрівати , віддаючи себе до кінця заради щастя інших. Його доля була доволі неординарною. Реальна користь для людей саме в цьому був сенс його дивовижного, яскравого та надзвичайно насиченого життя.

   І ось вже минає три десятиліття відтоді як ставша йому рідною звенигородська земля навіки прийняла його в свої обійми. Та пам’ять про нього живе в душах та серцях вдячних учнів, друзів та колег і по нині. Зернятка майстерності та любові до спорту  посіяні Іваном Ничипоровичем щедро пророслили і протягом ще багатьох років баскетбольна збірна ДЮСШ ставала переможцем  різних змагань. І хто знає, можливо пройде ще зовсім небагато часу і  просторий зал звенигородської спортивної школи стане свідком нового баскетбольного турніру , турніру на кубок Івана Бардика. А можливо вже сьогодні настав час увіковічити пам’ять про цю непересічну та легендарну людину присвоївши Звенигородській дитячій юнацькій спортивній школі ім’я Івана Ничипоровича Бардика.

Депутат районної ради                                                                          В.Кучер